О.І.Купрін "Гранатовий браслет"

Тема. Олександр Купрін. Життєвий і творчий шлях. «Гранатовий браслет». Гімн «сильному, як смерть» коханню.

А де ж кохання? Кохання безкорисливе, 

самовіддане, яке не чекає нагороди?

О. Купрін

Мета: подати відомості прижиттєвий і творчий шлях письменника, ви­значити роль митця у руслі художніх пошуків початку століття; розкрити життєву основу твору; розвивати дослідницькі навич­ки, виховувати прагнення до осягнення таємниць кохання як ви­щого прояву людських почуттів.

Обладнання:

• портрет О. Купріна;
• книжкова виставка: «Молох», «Олеся», «Поєдинок», «Гранатовий браслет» ;

• ілюстрації до твору «Гранатовий браслет»;

• аудіозаписи: L van Beethoven. 8оп. № 2, ор.2.

Тип заняття: вивчення біографії письменника, поглибленої роботи над текстом.

Зміст роботи

Олександр Купрін.

• Короткі відомості про життєвий і творчий шлях письменника.
• Боротьба «сили духу» і «сили тіла» у його творчості (огляд книжкової виставки).
• Романтичне кохання - одна з провідних тем творчості письменника. «Олеся», «Гранатовий браслет».
• 
  
• Матеріали до творчої біографії письменника.
  

Олександр Іванович Купрін - один із найвідоміших письменників дореволюційної Росії. Проте так склалися обставини життя, що його доля безпосередньо пов'я­зана з Україною.

Після закінчення юнкерського училища 1891 р. Купріна було направлено у Кам'янець-Подільський, де він мав служити у військовій частині. І хоча 1894 р. він змушений був піти у відставку, однак і після цього Купрін ще сім років, до 1901, перебував в Україні, щоправда, вже як людина, що перепробувала безліч всіляких, м'яко кажучи, екзотичних професій. Згадати хоча б те, що в Одесі Купрін розвантажував баржі з кавунами, а на Волині вирощував тютюн з поетич­ною назвою «махорка-сріблянка».

Але саме тут і у цей період Купрін причащається до писемної творчості, співпра­цюючи як репортер із періодичними виданнями, а також удається до перших літе­ратурних спроб. Не залишився Купрін байдужим і до української культури, про що свідчать сюжети багатьох його творів, у центрі яких - українська дійсність та українські герої.

Російський письменник потоваришував із багатьма представниками української літератури, а дружбу і якнайтепліше ставлення до Михайла Коцюбинського Купрін проніс через усе своє життя.

Цікавим є і те, що на відміну від Буніна, який свої найкращі твори написані здебільшого вже в еміграції, Купрін пережив творчий злет на батьківщині, а в емі­грації - важку творчу кризу.

Після короткочасного арешту письменника органами петроградської Надзвичайної комісії за написання статті на захист великого князя Михайла Олександровича (липень 1918 р.) і невдалої спроби співпраці з більшовицькою владою, яка відмовила Купріну у дозволі видавати непартійну газету «Земля» (грудень 1918) він стає редактором військової газети генерала Юденича (жовтень 1919 р.), а пізніші разом із рештками розгромленої на північному заході Добровольчої армії Купрін через Нарву і Ревель (нині Таллінн) опиняється у Гельсінфорсі (Гельсінкі). Звідси за запрошенням Буніна він виїжджає до Парижа. У перші роки після революції разом із перевиданнями з'являлися лише статті Купріна, у яких, зокрема, недобрим словом згадувалася радянська виставка у Парижі чи книга Герберта Веллса «Росія в імлі». Але в міру згасання у Купріна запалу упередженого публіциста у ньому знову прокидався художник. Приблизно з 1927 р., коли виходить його збірка «Нові повісті й оповідання», можна говорити про останню смугу напружено художньої творчості. За цією збіркою з'являються книги «Купол св. Ісаакія Далматського» (1928) і «Глань,» (1929), «Колесо часу» (1930) і «Жанетта» (1933) З 1928 р. Купрін друкує глави з роману «Юнкери», який вийшов окремим виданням 1933 р.

Характерною рисою Купріна була любов до Росії. «Є, звичайно, такі письменники, що їх хоч на Мадагаскар посилай на вічне поселення,- вони і там будуть писати роман за романом,- казав він. - А мні все треба рідне, будь-яке - гарне погане - тільки аби рідне».

Нових людей нової Росії Купрін не бачить. Перед його очима не звичний пейзаж засніженої Москви, не панорама дикого Полісся, а чистенький Булонський ліс чи така ошатна і така чужа природа французького Середземномор'я... Він робить нарисові замальовки Парижа, Югославії, півдня Франції, але саму суть поезії здатний знайти, як і раніше, лише у враженнях від рідної російської дійсності.

Дарма художник намагається з пам'яті відновити знайомі картини і силою уяви «втиснути» їх у чужий світ. Майже усі ці спроби видаються марними: Купрін постійно почуває себе ув'язненим у якесь магічне коло дрібних тем. І, подібно до інших письменників російського зарубіжжя, він присвячує своїй юності значний твір - роман «Юнкери».

Це лірична сповідь, у якій письменник передоручає свої спогади, сповнені емігрантської туги, наївному юнкеру Александрову. Однак «Юнкери» не просто «домашня» історія Олександрійського училища на Знаменці,яку розповів один із його вихованців. Це повість про стару Москву - Москву «сорока сороків», Тверської каплиці та Єкатерининського інституту благородних дівиць, що на Царицинській площі.

Але, незважаючи на «світло»,- це сумна книга. Знову і знову з «невимовним, солодким, гіркуватим і ніжним смутком» письменник думкою повертається до своєї батьківщини. «Живеш у прекрасній країні, серед розумних і добрих людей, серед пам'ятників найбільшої культури,- писав Купрін у нарисі «Батьківщина». - Але все це ніби навмисно... бо вже не плачеш уві сні і не бачиш у мрії ні Знаменської площі, ні Арбату, ні Кухарської, ні Москви, ні Росії». Цим почуттям не­стримної, хронічної ностальгії просякнутий і останній великий твір Купріна - повість «Жанетта».

Не зачіпаючи, проходить повз старого професора Симонова, колись відомого чи не всій Росії, а нині «загубленого» на бідній мансарді, життя яскравого і галасли­вого Парижа. Кумедний і безглуздий старий самотньо і безцільно доживає в чужій країні залишок днів і, щоб заповнити їх порожнечу , прив'язується до маленької напівзлиденної дівчинки Жанетти.

У старому Симонові є щось від самого Купріна, який, опинившись поза бать­ківщиною, немов залишив там свої сили: хворий, забутий, безсилий, він жив у великій бідності і занедбаності. Один із його друзів, письменник Михайло Рощин, згадував: «Відомий російський письменник жив у великій бідності, харчуючись подачками від марнолюбних «меценатів», жалюгідними копійками, які йому платили хапуги-видавці за його безцінні художні перлини, та не дуже прикритим жебракуван­ням у формі щорічних «благодійних» вечорів на його користь».

Літературна спадщина «пізнього Купріна» значно слабша від його дожовтневої творчості. Це визнавали і дослідники зі стану самої еміграції. «Як би не оцінили нащадки Купріна,- зауважує літературознавець Георгій Струве,- його будуть судити головним чином за його дореволюційними здобутками». Характерно, що художня творчість письменника майже не затьмарена тенденційністю: як худож­ник Купрін і в еміграції залишився реалістом, вірним життєвій правді.

Лише дуже хворим, не здатним працювати Купрін повернувся на батьківщину 1937 р. Але як повернувся? За свідченнями письменника М. Нікандрова, «він не приїхав до Москви, а його привезла туди, як річ, дружина, тому що він нічого не усвідомлював, де він і що він».

У радянській Москві за Купріна були написані панегіричні нариси і з'явилися покаяльні інтерв'ю; але тільки надряпаний немічною рукою підпис належав віро­гідно йому. Він помер від раку в Ленінграді 1938 р.; там же покінчила з собою, у пору блокади, його дружина Єлизавета Морицівна.

Слово вчителя. Дивно складаються іноді не тільки людські долі, а ц долі речей. Так, гранатовий браслет з однойменної повісті Купріна не тільки не зник, не пропав, він зберігся. Адже письменник не вигадав його, гранатовий браслет дійсно існував, і його історія - це історія любові і трагедії, яку обезсмертив світлий талант Купріна.

Життєва основа твору

Відомо, що прототипом головної героїні повісті була Людмила Іванівна Любимова, уроджена Туган-Барановська, дружина помічника статс-секретаря Державної Ради Дмитра Миколайовича Любимова, який тривалий час був віденським губернатором.

Купрін підтримував тісні стосунки з братом Людмили Іванівни, відомим еконо­містом, професором Михайлом Туган-Барановським (вони були одружені на рідних сестрах). 1902 р., після одруження, письменник і його дружина відвідували родичів. На обіді у родині Любимових Купрін почув історію про «загадкового П. П. Ж.», який переслідує Людмилу Іванівну вже кілька років - надсилає їй пристрасні листи.

Прикметно, що цю історію в жартівливому тоні, для розваги гостей, розповів сам Дмитро Миколайович Любимов. За його словами виходило, що невідомий залицяльник Людмили Іванівни «часто ходить за нею під час прогулянок, а кілька разів навіть проникав у її кімнату, домовившись з натирачами підлоги. Одного разу на Великдень П. П. Ж. надіслав Людмилі Іванівні коробочку, в якій лежав браслет з ланцюжком, до якого було підвішене червоне маленьке емалеве яєчко з вигравіруваними словами «Христос Воскрес, дорога Ліма, П. П. Ж.»

Гості Любимова з історії посміялися, але один з них, Олександр Іванович Купрін, повертаючись додому, сказав дружині: «Я уявляю собі П. П. Ж. Я уявляю собі, як болісно напружує він свої сердечні сили, намагаючись перебороти малограмотність і відсутність необхідних слів, щоб висловити своє велике почуття, яке охопило його, і як прагне він полинути від свого убогого життя у мрії про недосяжне щастя. Зараз ці нові враження ще не відстоялися. Я згорнув їх, як стрічки «кодака», і уклав у своїй пам'яті. Там вони можуть пролежати довго, перш ніж я знайду для них придатне місце і розгорну їх. Коли приходить час, глибше відчуваєш і оцінюєш минуле - людей, зустрічі, події. І тоді все набуває іншого значення і форми». Час настав 1910 р., коли і з'явився «Гранатовий браслет».

Реальна ж історія П. П. Ж., який насправді був дрібним поштовим чиновником Петром Петровичем Жолтіковим, закінчилася так, як вона і мала закінчитися. У спогадах сина Людмили Іванівни, Лева Дмитровича Любимова, опублікованих у «Новом мире» у № 2 за 1957 рік, розповзається про те, як його батько і дядько вирушили до «зухвалого шанувальника» з метою «поставити його на місце».

Як і в повісті Купріна, обстановка, в якій проживав герой, «була найубогіша». Головну роль викривача взяв на себе брат, чоловік героїні був, швидше, свідком:«Дядько ж без потреби гарячкував. Жовтий (Жолтіков) прийняв браслет і тужно обіцяв більше не писати моїй матері. Цим все і скінчилося. В усякому разі про подальшу долю його нам нічого не відомо».

А у Купріна саме після відвідування Желткова князем Василем і Миколою все і починається. І дещо кумедна та сентиментальна історія про гранатовий браслет набула у повісті рис справжньої трагедії.

Проблемне запитання: «Чому смерть Желткова стала потрясінням для Віри?»

Питання до аналізу повісті О. Купріна «Гранатовий браслет».

• Чому різняться реальна історія і фінал повісті?
• Чи мав рацію Желтков, добровільно пішовши з життя?
• Чи є нерозділене кохання коханням?
• Що таке кохання?
• Чи варто заради кохання жертвувати життям?
• Що інколи заважає коханню?
• Чи є закономірним трагічний фінал повісті? Чи можна погодитися з тим, що смерть Желткова означає собою смерть любові? Який моральний та символічний зміст має смерть Желткова?
• Яка роль музики у повісті? Чому саме вона несе прощення і полегшення?
• Яку роль відіграють у повісті біблійні цитати?
• Чи є вина Віри у тому, що сталося?
• Чи є винні у тому, що сталося?
• Хто з вас хотів би опинитися на місці Віри чи Желткова?
• У чому полягає символічний зміст назви твору?

ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ РОБОТИ

Шлях, який обрав Купрін, можна звести до пошуків істини у психологічній сфері. Проте очевидним є реалістична основа його твору. Однак навіть таке напро­чуд незвичне кохання не змогло запобігти трагедії, а можливо, і, навпаки, спри­чинило її. Адже воно було таким «сильним, як смерть», і тому цілком законо­мірно, що смертю це кохання і закінчилося.

Отже, завершуючи розмову про твори усіх згадуваних письменників, можемо стверджувати, що їх надбання були своєрідними містками між реалістичною та нереалістичною літературою, оскільки на естетичному рівні доводили неспроможність реальності протистояти трагедії людського буття і ніби підштовхували інших шу­кати істину, звертаючись безпосередньо до людського єства і людської сутності.

Орієнтовні запитання для роздумів.

1) Які мотиви розвиваються в оповіданні (індивідуальні завдання):

- мотив трагічного кохання (Желтков);

- мотив духовного пробудження (Віра);

- мотив духовної убогості пересічної людини (чоловік Віри, її брат, гості).

2) Дослідіть, як оспівується «сильне, як смерть» кохання.

3) Простежте, який шлях духовного прозріння проходить Віра.

4) Схарактеризуйте образ Желткова. Як зростає «маленька людина»?Що підносить її над оточенням?

5) Проаналізуйте діалог Желткова з відвідувачами у нього вдома. Які слова є вирішальними для Желткова? Яким він відкривається при­сутнім?

6) Процитуйте уривок оповідання, який можна назвати гімном коханню.

7) Розкрийте моральний і символічний сенс загибелі Желткова.

8) Поясніть символіку оповідання, зокрема гранатового браслета, роль біблійних цитат у творі.

9) Визначте особливості художнього світу Купріна.

Підсумок заняття. Відповідь на проблемне запитання уроку. Розкрийте смисл епіграфу заняття. Прослуховування сонати Бетховена. Виразне читання заключних слів оповідання. Чому «душа її (Віри) неначе роздвоїлась»?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Написати твір-мініатюру на тему «Так ніхто не кохав. Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання!» (В. Сосюра.)